История Украины 1 курс (продолжение 3)

 Материалы для подготовки итоговой контрольной работы по истории Украины 

1 курс

У чому полягали сильні та слабкі сторони Директорії?

Приходу Директорії до влади, сприяли народна під­тримка, швидке формування чисельної армії, авто­ритетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечли­ва внутрішня політика, відсутність моделі державо­творення, яка б відповідала реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабіюча армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком внутрішніх подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втрима­тись при владі та утвердити незалежну УНР.

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утвори­ли опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листо­пада на таємному засіданні цієї організації розглядалось питан­ня про збройний виступ проти П.Скоропадського. Було вирі­шено не відновлювати Українську Народну Республіку, а виз­начити оптимальну форму державного правління після перемо­ги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В.Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А.Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їх головна ударна сила — формування січових стрільців, і переходять до активних бойових дій. Піс­ля розгрому під Мотовилівкою (18 листопада) найбільш боєз­датних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на по­чатку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вони змушені були під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії почина­ється період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювали його по черзі В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директо­рія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С.Петлюрою. Наприкінці 1920 р. вона остаточно втра­чає контроль над територією України і С.Петлюра емігрує за кордон.

Що ж дало змогу Директорії прийти до влади і в чому полягала її слабкість, через яку вона цю владу втратила?

Опозиція вдало вибрала момент для атаки на гетьманський режим, адже саме у середині листопада 1918 р. П.Скоропадсь­кий тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка зазнала поразки у війні, відмовився-від державної незалежності Укра­їни та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців ( було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих перейшли ще вісім інших гетьмансь­ких корпусів), проголосивши популярні в народі лозунги (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Момент захоплення влади був своєрідним піком успіху цього тимчасо­вого органу влади. Саме у цей час виявились сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоча і на короткий період, фактич­но стала виразником інтересів більшості населення, її виступ, який на початковому етапі багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух трудящих проти політики Гетьмана­ту та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. чоловік, за іншими даними — 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю тери­торію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча й різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М.Поршата ін. Це дало змогу сформувати хоч і не монолітний, але досить численний антигетьманський фронт.

Чому ж Директорії не вдалось надовго втримати владу?

Блок опозиційних П.Скоропадському сил складався з по­літичних угруповань, що мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються такі суттєві вади Директорії, як нечіткість програмних установок, суперечли­вість та недалекоглядність внутрішньої політики. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян залишились ділянки площею до 15 землі, а власність польських, австрійських та німецьких лишалась недоторканою. До того ж відсутність чітких строків аграрного реформування та адміністративного апа­рату для його здійснення посилювали соціальну напругу та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і арешти, і нерозбірливе закриття утворених за гетьмана уста­нов (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витво­ру Гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбав­лення фактично усієї інтелігенції політичних прав. Щ непроду­мані кроки позбавили Директорію підтримки селян та націо­нальних меншин, допомоги кваліфікованих кадрів, її влада сут­тєво послаблювалась і відсутністю чіткої моделі державотво­рення. На цю роль тоді претендували три суттєво відмінні форми суспільної організації: парламентська республіка, рес­публіка Рад та воєнна диктатура. За роки свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну модель, але за умов, що склалися, провідною тенденцією було поси­лення правих сил і дрейф процесу державотворення у напрям­ку воєнної диктатури, своєрідною точкою відліку якого став грудневий (1918 р.) Трудовий конгрес, який покликаний був виконати роль Установчих зборів і визначити форму держав­ної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політич­ної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Дирек­торії, яка під тиском обставин перетворилась на особисту диктатуру С.Петлюри.

Елемент дезорганізації вносило і особисте протистояння лі­дерів, відсутність у них єдності поглядів на першочергові за­вдання та політичну орієнтацію. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступа­ли за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та за пріо­ритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі свої­ми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першо­черговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів.

Слабкою стороною Директорії була догано підготовлена та організована армія. Під час падіння Гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 р., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена у короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздат­ною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно назвав її «імпровізованою армією». (Див.: Революция на Украине по мемуарам белых. М.- Л. 1930. — С.51). Крім вказа­них факторів у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального забезпечення та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан (осіння епідемія тифу 1919 р. зменшила особовий склад армії на 3/4).

Низкою дипломатичних кроків (проголошення акту возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в єдину соборну державу; спроби налагодження контактів з Антантою; підписання у квітні 1920 р. воєнної та політичної конвенції між урядами УНР та Польщі) Директорія намага­лась вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних по­зицій. Але ці кроки виявились безуспішними. Акт возз'єднання мав значною мірою формальний характер, між двома У країна­ми існували суттєві розбіжності, що і спричинило укладення С. Петлюрою угоди з польським урядом, згідно з якою він відмовлявся від західноукраїнських областей (за місяць до цього, 6 листопада 1919 р., галицький генерал М. Тарнавський для подальшої боротьби з Польщею перевів свої збройні форму­вання під командування білих). Остаточно домовитись з Ан­тантою Директорії так і не вдалося, оскільки західні політики зробили ставку на відновлення «єдиної і неподільної», а отже на підтримку Добровольчої армії. Неефективним виявився і союз з Польщею, адже у ході радянсько-польської війни не вдалося відновити владу УНР в українських землях.

Ще однією суттєвою вадою Директорії було те, що вона з моменту падіння Гетьманату так і не змогла встановити цілко­витий контроль за подіями в українських землях. Про реальну слабкість влади, наростаючий хаос і безлад свідчать єврейські погроми, численні антиурядові заколоти «справа» й «зліва», буйний розквіт отаманщини.

Які ознаки свідчили про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х рр.?

Про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР в цілому, в 20-30-х рр. свідчать утвердження кому­ністичної форми тоталітарної ідеологи; монополіза­ція влади більшовицькою партією, усунення з по­літичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізова­ного керівництва економікою.

«Великий перелом» кінця 20-х рр. посилив процес відчу­ження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до різкого зниження життєвого рівня народу, що в свою чергу зумовило зростання психологічної напруги у суспільстві. Крім цього, прискорена індустріалізація, суцільна колективізація призвели до значної маргіналізації суспільства: посилення міграційних процесів, різ­кої зміни способу життя, ціннісних орієнтацій величезних мас населення. Протиріччя, які при цьому виникали, суттєво деста­білізували внутрішній розвиток СРСР. В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва дедалі нагальнішою ставала потреба міцної державної влади, здатної не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси. Виконати ці завдання і був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х рр.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні свідчило передусім утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології, мо­нополізація нею права на істину. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (в 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква при­пинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією, яке закінчилось у 1924 р. процесом над так званим «Центром дії»; звуження сфери впливу конку­руючих альтернативних культурно-освітніх організацій (у 1929— 1930 рр. було закрито останні «Просвіти»); зміцнення єдності у самій правлячій партії шляхом жорсткої критики та організа­ційних заходів, спрямованих проти інакомислення у більшо­вицьких лавах.

Остаточно монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, створені в республіці на початку 20-х рр.

Свідченням утвердження тоталітаризму була і монополіза­ція влади більшовицькою партією, усунення з політичної аре­ни інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легальне існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона спів­працювала з більшовиками, її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував Х. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися в КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О.Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко,_П. Любченко;

в) Ук­раїнська комуністична партія (укапісти). Її утворено на почат­ку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю.Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія укапістів проіснувала до 1925 р.

Після усунення з політичної сцени партій-конкурентів ко­муністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади у країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарсь­кої диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролета­ріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи пи­таннями коноплі, льону, свинарства...»

До Конституції СРСР 1936 р, вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у по­літичній системі. Так була законодавче закріплена реально існу­юча монополія більшовицької партії на владу.

Поступово посилюється зрощення правлячої партії з дер­жавним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керів­них посад у народному господарстві: в 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості кому­ністи складали четверту частину, серед директорів підприємств — близько 70%, серед начальників цехів та їх заступ­ників — 40%.

Характерною рисою цього періоду було і одержавлення сус­пільства, тобто знищення (чи суттєве звуження та деформу­вання) незалежного від держави суспільного життя.

7 жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили «Пол­оження про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким усі товариства підпадали під юрисдикцію НКВС, і, го­ловне, створювалися юридичні підстави для монополізації дер­жавою всіх сфер суспільного життя республіки. В результаті і в Україні, і в СРСР в цілому склалась унікальна ситуація: сама держава створювала систему позадержавних організацій і сама управляла ними. Спектр цих «самодіяльних» утворень надзвичайно широкий: від Антиалкогольного товариства і то­вариства «Друзі радіо» до «Товариства сприяння юним ленін­цям» та «Всеукраїнського товариства друзів хімічної оборони й промисловості». І це не випадково. Таке «державне піклу­вання» про позадержавні організації мало на меті, охопивши майже всю гаму інтересів людини, втримати під контролем різні форми і вияви народної активності, спрямувати їх у пот­рібне для держави русло або ж — у разі необхідності — заблокувати. У республіці поступово формується ціла олігар­хія гігантських товариств-монополістів (спочатку 25, згодом — 9), підпорядкованих державним структурам, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.

Тримаючи під повним контролем профспілки, комсомол, суспільні організації, держава суттєво гальмувала і деформу­вала розвиток громадського життя, чим фактично забезпечу­вала цілковиту власну монополію у житті суспільства.

Партійно-державний контроль було встановлено у цей час і над усією економічною сферою. Поступово формується ко­мандна система як форма організації суспільства і як специ­фічний тип управління. Характерними рисами командної еко­номіки стали відмова від ринкових відносин, централізація управління зверху донизу, створення ієрархічної структури влади, командно-директивні методи управління; визнання іде­ологічних установок основними критеріями ефективності еко­номіки, зрівнялівка, штучне стримування диференціації дохо­дів та ін.

Особливо важливим елементом командної системи був дер­жавний апарат — зв'язуюча ланка між «верхами» і «низами», налагодження якої давалося з величезними труднощами. Вис­тупаючи на XIII з'їзді РКП(б), Сталін констатував: «Що наш держапарат повний недоліків, ... він громіздкий і дорогий, що він на 9/10 бюрократичний... в цьому навряд чи може бути сумнів». Апарат справді був громіздким: у 1928 р. в Україні у

народному господарстві було всього зайнято 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. чоловік працювало в апараті управління. Незважаючи на чисельність держапарату, структурна незбалансованість не давала змоги ефективно керу­вати економікою.

Чим можна пояснити масовий характер репресій?

Масові репресії, що набули у 20—ЗО^х рр. різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, вик­риття «шкідницьких організацій» та ін.), були важли­вою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони у політичній сфері придушували опо­зиційні сили, нейтралізували потенційних противни­ків системи, блокували розвиток громадянського сус­пільства, давали змогу майже повністю контролю­вати розвиток суспільних процесів; в економічній
сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармо­вою робочою силою; у соціальній сфері — розколю­вали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збере­ження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.        

Починаючи з 1929 р., Україною прокотились три хвилі ма­сових репресій: перша (1929 — 1931 рр.) — розкуркулення, депортації; друга (1932—1934 рр.) — штучне посилення голо­ду конфіскацією продовольства, постишевський терор, репре­сивний спалах після вбивства Кірова; третя (1936—1938 рр.) — доба «великого терору».

Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій (монополія на ідеологію, політичну владу, керівництво еконо­мікою та ін.), збереження і зміцнення якої неможливе без насилля. Саме у цьому контексті і слід сприймати заяву Сталі­на, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б) : «Репресії в галузі соціа­лістичного будівництва є необхідним елементом наступу...». Хоча генсек тут же підкреслив, що «елементом допоміжним, а не головним», факти переконливо свідчать: в реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав викона­ти такі завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні в цілому; забезпечити державу через систему ГУЛАҐу безкоштовною робочою си­лою; тримати під жорстким контролем суспільні процеси.

Особливу активність сталінська репресивна машина в Укра­їні розгортає наприкінці 20-х — у 30-ті рр. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкід­никами» і «саботажниками», що почалася в умовах згортання непу. Сигналом до атаки стала «шахтинська справа». (Навесні 1928 р., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північно-Кавказького краю було викрито велику «шкід­ницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроє­ної частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардій­ців). В Україні цей сигнал було почуто одразу. Вже в березні 1928 р. у Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізації». Доповідач особливо виділив думку про те, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опинилися і керівники промисловості України, яким було при­писано створення шкідницького антирадянського «Харківсько­го центру». Після цього розгорнулася широка цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції: сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення Украї­ни», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націо­нальних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930—1941 рр. в Україні було «виявлено» понад 100 всілякого роду «центрів», «блоків» і «організацій».

Слід відзначити, що тоталітарна держава, борючись з опо­зицією, не жалувала і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929—1930 рр. в Україні була проведена чистка у 62 тис. установ радянського державного апарату. В результаті з 338 тис. чоловік, які були охоплені цією акцією, звільнено близько 40 тис., тобто 11%.

З часом розширився спектр напрямків репресивної політи­ки. Відповідно до настанов Сталіна на початку 30-х рр. вона застосовується проти «декадників», «переродженців і дворуш­ників» у самій партії, «рештків ворожих класів», «залишків старих контрреволюційних партій».

Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту, Тільки у справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменни­ків та інших представників інтелігенції. Серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А.Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук, — це — наше завдання, і воно буде виконано; кого не поставимо — перестріляємо».

Жертвами репресій в першу чергу ставали найбільш яскраві постаті українського національного відродження — М.Бойчук, М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас... В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чоловік, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літера­турі: 89 письменників знищено, 212 примушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

1933 р. став роком погрому всього культурного життя Ук­раїни. Водночас з репресіями проти творчої та наукової інтелі­генції в цьому році розпочалася чистка Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» близько 200 «націоналістів і ворожих елементів». Про тотальність репресій переконливо свідчить той факт, що в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінили 100% керівництва, у район­них — 90%. Часто за звільненням йшло позбавлення волі.

Надзвичайно руйнівним був удар по армії. У Київському та Харківському військових округах лише за півтора року було репресовано 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 рр. загинули коменданти всіх укріплених районів, особливих з'єд­нань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні у Москву М.Хрущов та командуючий вій­ськами Київського військового округу С.Тимошенко рапортуг вали, що з військ округу за рік «вичищено» близько 3 тис. чоловік, із них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» прак­тично всі командири корпусів та дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними під час катастрофічних поразок початкового періоду німецько-радянської війни.

Не уникла тиску репресивного апарату і партія. В резуль­таті чисток ряди КП(б)У з 1933 р. по 1938 р. зменшилися майже наполовину. Під косу репресій потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. 311 Членів Політбюро ЦК, обраних у 1937 р., загинули 10 чоловік (живим залишився тільки Г.Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із ,102 членів і кандидатів у члени ЦК та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали у той період, було реп­ресовано 100 чоловік. Із травня 1937 р. до лютого 1938,р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 чоловік, із яких 9 незабаром оголошені «ворогами народу».

До червня 1938 р. репресивна машина заарештувала всіх 17 членів українського радянського уряду.

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибива­лись «зізнання» у «ворогів народу». Хвиля репресій нароста­ла, заливаючи потоками крові всю країну. Ось як характери­зує ситуацію, що склалась в Україні у 1938 р., відомий захід­ний історик Р.Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпались. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. На­ркоми, що призначались нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію ук­раїнської партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла».

Для зміцнення тоталітарного режиму було важливо не тіль­ки знищити будь-яку опозицію і прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — по­літичної безпечності, підняти революційну пильність». В ре­зультаті у різні інстанції та «компетентні органи» мутним пото­ком пішли наклепи і доноси. Дуже часто норми моралі, люд­ська гідність поступались місцем боротьбі за елементарне біо­логічне виживання.

Чим пояснити, чому реформаторський курс, який мав на меті удосконалення радянської системи та зміц­нення державності СРСР, привів до Акту проголошен­ня незалежності України?

Хоча перебудова мала на меті удосконалення ра­дянської системи, вивільнення її від деформацій та зміцнення СРСР, вона привела до протилежного результату — розпаду унітарної держави, одним з перших проявів якого став Акт проголошення неза­лежності України. Такий перебіг подій при всій па­радоксальності певною мірою закономірне явище, адже концепція перебудови з самого початку мала серйозні протиріччя, оскільки намагалась поєднати централізоване планування з ринковими відносина­ми, збереження монополії КПРС на владу з демок­ратизацією і політичним плюралізмом, зміцнення уні­тарної союзної держави з розширенням прав рес­публік. Тому в економічній сфері половинчасте ре­формування не тільки не стабілізувало розвиток на­родного господарства, а ще більше його розбалансувало. У політичній сфері суперечливі непослідовні реформи спричинили розкол суспільства, жорстке протистояння між реформаторськими і консерва­тивними силами. Посилена невдалим реформуван­ням, системна криза і привела до розбіжності в інте­ресах республік і центру, посилення відцентрових тенденцій, а після невдалої спроби консервативно­го табору у серпні 1991 р. перехилити шальку тере­зів на свій бік — до краху перебудови і розпаду СРСР.

Поступово до горбачовського керівництва приходить розу­міння того, що економічні реформи «не підуть», якщо пара­лельно не будуть проведені бодай обмежені реформи політич­ні, якщо не спаде соціальна напруга у суспільстві. Саме тому на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС йшлося про гальму­вання реформ і на перший план були висунуті завдання демок­ратизації суспільного життя. Цей пленум і поклав початок но­вому, другому етапові перебудови.

II етап (січень 1987 р. — літо 1988 р.) — кристалізація та
усвідомлення основних завдань перебудови, формування і роз­ширення ЇЇ соціальної бази. На цьому етапі відбулось два ко­рінних зрушення. По-перше, у верхніх ешелонах влади була в загальних рисах сформульована, а згодом і обнародувана стратегія перебудови: нове політичне мислення, радикальна економічна реформа, демократизація усієї політичної струк­тури. По-друге, саме у цей час активно формується соціаль­на база перебудови, виникають і зміцнюються неформальні
організації. В Україні у 1987 р. створено Український куль­турологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «На­родний союз сприяння перебудові» (Одеса) та ін. Поява на політичній арені неформальних організацій сприяла відкри­тому і різкому опонуванню існуючому режимові, критиці безгосподарності; створенню широкої позацензурної преси, відродженню таких форм відстоювання прав і свобод, як
мітинг, збори, демонстрації.

III       етап (літо 1988 р. — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз. XIX Всесоюзна конференція КПРС (червень-липень 1988 р.) стала своєрідним рубежем, до якого імпульси перебудови йшли переважно «зго­ри», а після нього — переважно «знизу». Це стало можливим тому, що вона офіційно проголосила курс на створення право­вої держави, парламентаризму, розподілу влад. На перехід до економічних методів управління націлювала економічна рефор­ма, започаткована на червневому 1987 р. Пленумі ЦК КПРС. Але, незважаючи на ці ініціативи, КПРС і її загін КП України втрачають ініціативу.

На цьому етапі починається процес становлення багатопар­тійності. Виникає Українська демократична спілка, спрямо­вує у політичне русло свою діяльність Українська Гельсінсь­ка Спілка.

IV       етап (травень 1989 р. — лютий 1990 р.) - розмежуван­ня та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їх протистояння. Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР, що активно стимулював поглиблення процесу перебудови. Наро­стаючий політичний плюралізм зумовлює появу масових рухів та організацій. У вересні 1989 р. в Києві було проведено установчий з'їзд Народного руху України, формується і набирає силу самостійний робітничий рух: утворено Регіональну Спіл­ку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну.

V        етап (лютий — грудень 1990 р.) — сповзання політично­го керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас. У цей період спад в економіці став реальністю. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 2,4% меншим, ніж у 1989 р.; вироблений національний доход відповідно змен­шився на 3,6 %. Значною активністю на цьому етапі відзнача­лось політичне життя республіки, центральною його подією стали березневі вибори 1990 р. народних депутатів до Верхов­ної Ради УРСР. У новоствореному українському парламенті утворилась більшість (група 239) і опозиція — Народна рада
(125 чоловік). Парламентська опозиція з перших днів відігра­вала помітну роль у політичній сфері. Саме з її ініціативи 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суве­ренітет України. Піднята опозиційними силами страйкова хви­ля досягла свого піку під час осіннього протистояння з офі­ційною владою. У результаті жовтневої голодовки студентів 1990        р. голова уряду республіки В. Масол пішов у відставку. Паралельно з радикалізацією мас відбувалась радикалізація

політичних сил та організацій. Зокрема, Рух на своєму II з'їзді (жовтень 1990 р.) висуває гасло: «Від народного руху за пере­будову — до народного руху за відродження суверенітету України».

VI       етап (грудень 1990 р. - серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Спад виробництва катастрофічне наростав: у 1991    р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р,; вироблений національний доход відпо­відно зменшився на 11,2%. У цей період для подолання кризо­вих явищ були спроби зробити Україну справді незалежною. Так, поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюзна власність на те­риторії України стала республіканською, почали формуватись власна грошова система, податкові та митні служби тощо.

Спроба консервативного табору перейти до активних дій, силою взяти соціальний реванш знайшли своє втілення у здій­сненні 19 — 21 серпня 1991 р. державного перевороту. Поразка консерваторів різко посилила центробіжні тенденції в СРСР. У цих умовах прийняття республіканським парламентом 24 сер­пня 1991 р. Акту проголошення незалежності України було цілком закономірною подією, яка стала не тільки одним з пере­конливих свідчень краху процесу перебудови в СРСР, а й важливим фактором подальшого розпаду Радянського Союзу.